Андрій Білецький: “Ми починали о третій ранку. 159 азовців в штурмовій групі, частини НГ та «Дніпро-1» в очепленні…”Відео

Ми починали о третій ранку. 159 азовців в штурмовій групі, частини НГ та «Дніпро-1» в очепленні, придана «зушка» на «шишизі» 72-ї бригади, з шикарним, хоча й занадто веселим екіпажем.
Хлопці поспали години чотири, мені не вдалося – всю ніч переконували генералів, у тому, що штурм можливий. Переконали.
Найбільш дивний – перехід. Темрява, суворі обличчя, тиша. Ніхто не хоче порушувати цю священну тишу і темряву. Здається, вони захищають людей, роблять їх невразливими. Радіообмін мінімальний, бійці в кузовах камазів і пікапів говорять пошепки, або мовчать. Так само безшумно висаджуються з бортів, розгортаються в порядки.
І от перехід. З першими променями сонця суворі обличчя виявляються майже дитячими. Перший постріл, за ним – вибух. Тишу розірвало разом з темрявою. Пекельна канонада, команди і мат. Тут головне не збавляти темп, подавити ворога, приголомшити, розчавити! Більше вогню, більше команд, більше мату! Забава почалася, звільнення почалося!

Коротше кажучи, звільнили ми тоді Маріупіль.

А я яскраво так, ніби минуло 4 години, а не 4 роки запам’ятав своїх братів у той день. Запам’ятав не тими, кого вони вдавали в простому житті: не студентами, спортсменами, юристами, сидільцями, школярами чи менеджерами з продажу. А тими, ким вони були насправді: героями античного епосу, що пливуть на кораблях до Трої, чи героями козацьких дум, які на чайках через буремне Чорне море рвуться до Стамбула.

Пам’ятаю добре кожного з них: Легіонера, пораненого в перші секунди бою, його чотового Вітальоса, по обличчю якого було зрозуміло, що краще поранили б його; Палія в єдиному важкому бронежилеті за «утьосом», в кузові саморобного гантрака, який ми назвали «Пряник», Малюка – зовсім підсліпуватого, але його пообіцяли взяти в бій, якщо він з робочими за два дні доробить «Пряника». І от Малюк уже другий номер Палія. Пам’ятаю пораненого Хорса, дикі очі й прохання не відправляти в лікарню до кінця бою. Пам’ятаю Бендера з гранатометом, який і пішовши з «Азова», ще десятки разів ходив за лінію, брав росіян в полон, а зараз сидить в Сумах – непорозуміння. Колю Ядра і його акробатичні трюки, того Ядра, який загине разом з розвідгрупою під Новоазовськом. Байду, що носився по прострілюваній Грецькій з коробами пк для Іспанця. Пам’ятаю Бубу, Рому Сатану, Боцмана і спокій Душмана (бій – єдине місце, де ця людина буває спокійною). Вони вели основну штурмову групу. Кулеметників Бормана і Менеджера в синій мастерці. Пам’ятаю запал першого і холоднокровність другого. Пушкіна – хорошого дядька, бізнесмена з Бердянська. Знаючи, що нам не вистачає водіїв, він сів за кермо автобуса і повіз першу штурмову групу. Навіть Корчинського, який витягав Легіонера – пам’ятаю.

Пам’ятаю ВСІХ до одного. І якщо кого не згадав – це тому, що текст і так нечитабельний вийшов. Вибачте, брати.

Дух літа 14-го відкрив нам очі на те, хто ми є. У ті скажені дні в нас не було професії, соціального статусу, партійної приналежності і будь-яких інших умовностей. Ми були тими, ким народилися – українцями. І це внутрішнє відчуття єдності робило нас непереможними, відчуття, що немає нічого ціннішого, ніж Батьківщина.

Поки цей переможний дух 14-го існує – Україна буде стояти, коли ним проникнеться вся Нація – Україна стане Великою!

Зі святом звільнення Маріуполя, Українці!

Андрій Білецький